Проблема

Виникнення конфлікту функцій під час формування та реалізації державної політики у сфері освіти і науки насамперед зумовлено тим, що на той самий орган виконавчої влади покладаються повноваження, здійснення яких може суперечити одне одному.
Так, функції ліцензування освітньої діяльності у сфері вищої освіти, державного нагляду за додержанням відповідними ліцензіатами вимог ліцензійних умов (повноваження у сфері інспекційно-наглядової діяльності) покладені на орган, який одночасно здійснює повноваження щодо управління багатьма з них, а отже безумовно заінтересований в успішному їх ліцензуванні.
При цьому одним з принципів державної політики у сфері ліцензування є його застосування лише до такого виду господарської діяльності, провадження якого становить загрозу порушенню прав, законних інтересів громадян, життю чи здоров’ю людини, навколишньому природному середовищу та/або безпеці держави, і лише у разі недостатності інших засобів державного регулювання (пункт 4 частини першої статті 3 Закону України “Про ліцензування видів господарської діяльності”), з чим не узгоджена процедура ліцензування у сфері вищої освіти.
Крім того, ряд законів містять окремі норми, які не є чітко визначеними (не містять конкретних повноважень центральних органів виконавчої влади), у зв’язку з чим виникають корупціогенні фактори.
У законодавстві у сфері освіти недостатньо чітко регламентовано також повноваження інших центральних органів виконавчої влади, місцевих держадміністрацій та органів місцевого самоврядування як органів управління у сфері освіти і як засновників державних і комунальних закладів освіти (наукових установ). Так, на рівні Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад визначаються за застарілою радянською концепцією як “управління закладами освіти”. Це поняття не має визначеного змісту, тому часто тлумачиться ширше за вичерпний перелік повноважень у спеціалізованих законах, а отже призводить до конфлікту повноважень між різними органами управління у сфері освіти.
Крім того, положення інших законів також містять застарілі норми, які не узгоджуються за змістом з освітнім та бюджетним законодавством, а отже утворюють корупціогенні фактори.
Порядок розподілу публічних коштів на підготовку фахівців з вищою освітою та на наукові дослідження між закладами освіти і науковими установами також містить корупційні ризики через недостатню якість законодавчого регулювання, а отже потребує вдосконалення.