Проблема

Україна володіє значною кількістю об’єктів культурної спадщини. Для визначення того, чи має певний об’єкт правовий захист і статус об’єкта культурної спадщини, необхідно створити єдине публічне джерело даних — електронний реєстр, який містить інформацію про нерухомі пам’ятки культурної спадщини національного та місцевого значення, а також щойно виявлені об’єкти, які також отримують правову охорону на рівні з об’єктами культурної спадщини, включеними до реєстру. Відсутність публічно доступного, достовірного (визнаного державою) та повного джерела інформації створює істотні незручності для суб’єктів господарювання (інвесторів, забудовників), пов’язані з неможливістю визначення належності певного об’єкта до пам’яток культурної спадщини, а для уповноважених органів охорони культурної спадщини та органів архітектурно-будівельного контролю та нагляду — складнощі із визначенням коректної дозвільної процедури.
Крім відсутності єдиного і повного переліку об’єктів культурної спадщини, складнощі полягають також у невстановленні режимів і меж історичних ареалів населених місць, меж і режимів використання зон охорони об’єктів культурної спадщини, затверджених науково-проектною документацією, невинесення їх в натурі. Адже без чітких меж історичних ареалів неможливо з’ясувати, у межах якої території необхідно отримувати погодження та дозволи від уповноваженого органу охорони культурної спадщини, без режимів використання історичних ареалів, режимів зон охорони об’єктів культурної спадщини — неможливо дати чітку відповідь щодо дозволеного виду діяльності (та дозволеного будівництва, яке не чинитиме негативного впливу на об’єкти культурної спадщини).
На рівні закону відсутній чіткий порядок надання дозволів і погоджень у сфері охорони культурної спадщини та не визначено вичерпний перелік документів, які необхідно подавати для отримання погодження, дозволу, умов отримання погодження, дозволу та підстав відмови у їх наданні. Регулювання цього питання на рівні підзаконних актів не відповідає підходам правової держави, а також створює значні незручності для заявників. При цьому послуги надаються без забезпечення достатньої прозорості процедури, що робить неможливим перевірку її коректності чи відповідності законодавству.
Також уповноваженим органам охорони культурної спадщини надаються широкі дискреційні повноваження там, де має бути виключно обов’язок діяти певним чином, тобто законодавство передбачає лише можливість (право) реакції на порушення, а не обов’язок вжити заходів до припинення порушення та притягнення винної особи до відповідальності. Відсутність у публічному доступі інформації про вжиті уповноваженими органами охорони культурної спадщини заходи, прийняті рішення, видані дозволи, погодження, розпорядження тощо щодо об’єкта культурної спадщини позбавляють громадськість можливості контролю, що (на додаток до наявності ряду дискреційних повноважень) створює широкі можливості для зловживань.